Гоніння на канонічну Українську Церкву, мабуть, єдина Церковна тема, яка найчастіше обговорюється в закордонному інформаційному просторі. Ситуація беспрецендетная в новітній час.

Гоніння на християн взагалі-то тема не нова і, на жаль, перманентна. Ми знаємо про утиски християнських громад в Індії, знаємо про тиск на християн в африканських країнах, час від часу приходять повідомлення про непросте ставлення до християн в ісламських країнах Близького Сходу. Християни виконують свій обов'язок віри, страждають за переконання, вмирають за Христа.

У цій ситуації нам, що живуть в Росії, цілком благополучній країні щодо віротерпимості (у всякому разі, поки саме так) важливо проявляти іншу сторону християнського подвигу – терпимість і співчуття до братів і сестер у Христі. Якщо конкретно ви не можете врятувати християнську громаду в Індійському Маніпурі, де вбивають за віру людей племінної народності кукі, яка сповідує християнство, то обов'язок наш хоча б помолитися за цих нещасних людей. Думаю, що, підійшовши до питання раціонально, можна їх гарненько покритикувати, за те, що не можуть знайти компроміс з сусідами, що не мають впливу на можновладців, що не можуть толком себе захистити від войовничих фанатиків. Напевно, проаналізувавши ситуацію, можна знайти неймовірну кількість прорахунків керівництва місцевої громади, поставити, так би мовити, їм на вигляд. В Індійському Маніпурі, в ефіопському Гондері, в пакистанському Пенджабі - всі вони просто неправильно живуть! Всі роблять не так! Брали б приклад з нас, все б у них вийшло! А так-слабаки і хлюпики!

Але-не потрібно нічого аналізувати. І поради їм давати не потрібно. Потрібно-просто помолитися Богу. Якщо ми справжні християни і віримо в Христа, то хіба є якась сила сильніша за нас.

Так само і з Українською Церквою. Від заголовків деяких наших інформаційних стрічок стає соромно "Онуфрій догоджає бандерівців», «Митрополит капітулював»," зрадники і боягузи в керівництві УПЦ " і т.п. принизлива риторика від нас, благополучних і сильних, впевнених і розумних – зашкалює. Ми-то точно знаємо, як треба діяти! Ми-то не хлюпики! Це-ми. З українського боку теж розлітається хвиля риторичних "вражаючих елементів" , якщо говорити термінами війни: "ніколи ми будемо братами!",» Ми вже не ваші " та інше.

У цій риторичній перестрілці ледь-ледь чутні розумні думки:»давайте дочекаємося закінчення військових дій, а після все обговоримо". Але таких голосів мало. Ми занадто засліплені і оглушені. Занадто великий Гидкий адреналін в умах і душах. Ми вже і Христа не чуємо.

Коли око за око-це Старий Завіт. Якщо ми вибираємо діяти за цим принципом, то ніякий Христос нам не потрібен. А якщо так-чи чинимо ми як християни? Чи можемо згадати "заповідь нову" нашого Бога, того самого, якому молимося кожен день, якому підносимо прохання і славу?

Час аж надто непростий. Ніхто з нас не жив в Стародавньому Римі, мало залишилося тих, хто жив в епоху новомучеників за часів безбожництва. Тому і радити не можемо нічого і нікому. Ні християнам у Маніпурі, ні монахам у Києві. Головне-помолитися за їх стійкість, терпіння і міцність духу.

А поговоримо потім, коли бурі вщухнуть. Все одно в цьому гуркоті один одного не почуємо.