1 лютого 2026 року Святійший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил очолив Божественну літургію в кафедральному соборному Храмі Христа Спасителя в Москві. Цього дня відзначалася 17-та річниця інтронізації Його Святійшества. Після завершення богослужіння Предстоятель Руської Православної Церкви звернувся до молільників у храмі зі словом.

Ваші Високопреосвященства і Преосвященства! Дорогі брати і сестри!

Щиро дякую всім вам за молитви, особливо в цей день, з яким у мене пов’язані особливі спогади і який став надзвичайно важливим рубежем у моєму житті.

Багатьом відомо, що я народився в благочестивій родині, що мій дід був сповідником, який пройшов через тюрми й табори. Така ж доля спіткала й мого батька, хоча й не так драматично, як це було на початку післяреволюційної епохи. Проте і затока Нагаєва, і Колима — це географічні назви, які я з дитинства увібрав із розповідей мого батька і мого діда.

У повоєнний час, разом із великими змінами у свідомості тодішнього керівника держави, відбулася перебудова церковно-державних відносин. Церква з 1945 року і до 1961 року перебувала у відносно сприятливих умовах. Не можна сказати, що відкривалося багато храмів, але вони все ж відкривалися. Не можна сказати, що велика кількість семінаристів навчалася в наших духовних школах, але вони все ж навчалися. Іншими словами, хоча були встановлені певні межі розвитку церковного життя, переслідувань не було, тобто в той час ніхто не страждав за віру.

Саме на цей період припало моє дитинство. Добре пам’ятаю відвідування храмів у тодішньому Ленінграді — і Смоленського на Смоленському кладовищі, і Князь-Володимирського, і Спасо-Преображенського, і Микільського. Для мене вже з дитинства було великою радістю приходити до храму, і хоча богослужіння були досить тривалими, я завжди охоче залишався до самого кінця. Мені завжди було дуже тепло і радісно в храмі, і вже в ті дитячі та юнацькі роки я відчував бажання присвятити Церкві більшу частину свого життя.

А потім настали дуже небезпечні часи. У 1961 році правитель, який тоді прийшов до влади, заявив, що нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі і що до 1980 року комунізм буде побудований. Я вже говорив про це, але ще раз повторю: це була програма повного знищення Руської Православної Церкви.

Саме на ці роки припали мої навчання в семінарії та академії, а також прийняття священного сану. Пам’ятаю, з якими труднощами стикалися наші священники, настоятелі, благочинні навіть у вирішенні найпростіших питань. Наприклад, запрошення до парафії правлячого архієрея, митрополита Ленінградського, щоб він очолив богослужіння, обов’язково потрібно було погоджувати з уповноваженим Ради у справах релігій. А уповноважений, звичайно, був ворогом Церкви, але мирився з тим, що якісь священники все ж існують: адже їх не ув’язнюють, а отже, доводиться терпіти. Водночас він робив усе можливе, щоб церковне життя жодним чином не розширювалося і не зміцнювалося.

І ось у якийсь момент він запросив мене до себе. Це був надзвичайно рідкісний випадок, щоб уповноважений запрошував студента семінарії. Наша розмова тривала чотири години! Можливо, не зовсім доречно в цих стінах згадувати ще одну деталь, але без неї важко зрозуміти ту епоху: ми випили дві пляшки коньяку. І тоді я зрозумів: так, він, безперечно, ворог, але якщо він пригощає студента коньяком і чотири години розмовляє, значить, щось усе-таки можна робити.

І повірте мені: попри вкрай несприятливі умови, ми багато зробили. Ми стали першими, хто почав приймати до духовної академії молодих людей із вищою світською освітою. Ми відкрили цей шлюз, і дуже багато випускників Московського та Ленінградського університетів, інших вишів, почали вступати до наших навчальних закладів. Змінився склад викладачів. І, нарешті, я зрозумів, що обов’язково потрібно давати освіту православним дівчатам, адже саме вони часто є опорою парафіяльного життя. Тоді я ухвалив рішення докласти всіх зусиль, щоб відкрити в духовній академії музичне відділення, яке ми назвали регентським класом. На цьому відділенні готували регентів, а також богословськи освічених дівчат, які згодом могли працювати в недільних школах, яких тоді ще не було, але пізніше все так і сталося.

Розповідаю це, щоб допомогти багатьом, хто цього не знає, зрозуміти епоху, в яку ми жили, і на основі нашого драматичного досвіду усвідомити, наскільки сильний Бог. Жодні державні сили, жодні наддержави, жодні політичні партії не здатні зупинити рух Божого Промислу. Лише одне може його зупинити: байдужість духовенства, нездатність зберігати вірність своїй присязі, небажання йти на самообмеження, на подвиг, ризикувати власним благополуччям.

У той час, про який я говорю, були й ті, хто знімав із себе священний сан, хто публічно виступав по телебаченню, стверджуючи, що Бога не існує. Серед таких був, зокрема, професор Ленінградської духовної академії. Звісно, все це було спрямовано на повне руйнування православної віри. Але були й чудові священники, які сміливо проповідували Слово Боже, — звичайно, з ризиком не лише бути висланими з тодішнього Ленінграда кудись на периферію, а й навіть втратити свободу.

Дякую Богові, що серед таких священників були мій батько і мій дід, також священник, який пройшов через тюрми й табори лише тому, що підтримував Патріарха Тихона, стояв за Церкву і боровся з обновленством. Дід казав мені: «Ніколи нічого не бійся! Бійся тільки Бога — і переможеш!» Якби це сказав мені якийсь інтелігент, начитаний книжок, я б не повірив. Але слова людини, яка пройшла тюрми й табори і більшу частину життя страждала за Христа, назавжди закарбувалися в моїй пам’яті.

«Ніколи нічого не бійся! Бійся тільки Бога!» Думаю, цей принцип, цей, якщо хочете, лозунг має бути присутнім у нашій свідомості. Сьогодні, з Божої милості, нам нічого боятися. Як я вже казав, влада у нас — і центральна, і місцева — здебільшого православна. Ми отримуємо дозволи на будівництво храмів, під це виділяються земельні ділянки, а де потрібно — навіть надається матеріальна допомога. Але водночас ми завжди повинні пам’ятати, як упродовж історії змінювалося становище дітей Божих, становище Церкви. І щоб бути здатними за будь-яких умов і обставин залишатися вірними Господу, ми маємо повчатися досвідом наших попередників — насамперед новомучеників і сповідників нашої Церкви, а також тих сповідників, про яких я зараз говорив і з якими пов’язаний кровними узами.

Хотів би щиро подякувати вам за участь у сьогоднішньому богослужінні. Особливо дякую нашому єпископату за дуже активну працю в розвитку єпархіального життя. Усім добре відомо про створення православних шкіл — загальноосвітніх і недільних, про нашу роботу у вищих навчальних закладах і у Збройних силах — про все те, про що ми колись могли лише мріяти. А сьогодні тільки від нас залежить, наскільки ці інструменти, розумно використовувані, можуть справді приносити користь.

Є лише одна проблема, яка може завадити успіху: наша лінощі, наша теплохолодність, наша байдужість, відсутність внутрішнього горіння, відсутність бажання щодня робити для Господа те, чого ми не робили вчора. Саме це має бути і в серцях, і в умах нашого єпископату, від діяльності якого залежить праця духовенства і всього нашого віруючого народу.

Ми дякуємо Господу за час, у який живемо. За нашу владу, за нашого Президента, за Прем’єр-міністра, за багатьох міністрів і за багатьох людей, які очолюють важливі підприємства та наукові центри. Раніше й уявити було неможливо, що вони колись стануть активними членами Церкви. А сьогодні Церква справді стає сильною, але не тому, що вона переслідує якісь політичні цілі. Політично Церква зовсім не сильна, бо політика для неї чужа, але Церква як духовна сила народу стає дедалі сильнішою.

І ось моє щире прохання до єпископату і нашого духовенства: ніколи не знижувати рівень прагнення зробити для Церкви більше і краще. Ніхто з нас не має права сказати: «Здається, я вже все зробив, тепер можна зменшити запал». Сказавши так, ми як архіпастирі одразу стаємо на шлях духовної й інтелектуальної деградації. Тому знову і знову закликаю всіх вас, дорогі мої, користуючись тим, що сьогодні тут зібралося багато моїх співбратів (а по телебаченню з моїми словами ознайомиться ще значна частина єпископату і духовенства): працювати так, ніби все погано, а не так добре, як здається тепер. Ставити перед собою завдання, які ми не ставимо саме тому, що все добре, і прагнути їх вирішувати. А найголовніше — визначати рівень свого успіху за соціальним зрізом тих, хто називає себе православними. Скільки з цих мільйонів ходять до храму в суботу і неділю? Скільки дітей навчаються в недільних школах? І тут ці мільйони перетворюються на значно менші цифри. Тож роботи у нас з вами, дорогі владики, — непочатий край. Ніхто не має права спочивати на лаврах. І я попросив би владику Керуючого справами, вже не в пастирському, а в церковно-адміністративному контексті, допомагати нашим братам-архіпастирям, а також своєчасно доповідати Патріархові як про успіхи, так, можливо, і про недоліки.

Глибоко переконаний, що всі ви, дорогі владики, всі, кого Господь покликав у цей час до служіння, маєте і можливості, і освіту, і сили для того, щоб саме так, а не інакше служити справі процвітання нашої Матері-Церкви. А щоб ні в кого не склалося враження, що в моїх словах є якась критика, — її немає! — я просто хотів би щиро подякувати всім вам за ваші труди, за ваше служіння і за багато чого з того, що ви сьогодні робите для зміцнення православної віри в нашій країні.

Ще раз дякую вам за участь у цьому богослужінні та за молитви за мене, недостойного.
Нехай береже вас Господь!