Постановою Святійшого Патріарха Пимена і Священного Синоду від 3 березня 1976 року архімандрита Кирила (Гундяєва), ректора Ленінградських духовних академії і семінарії, було обрано єпископом Виборзьким, вікарієм Ленінградської єпархії.

Рівно 50 років тому, 13 березня 1976 року, в храмі апостола і євангеліста Іоанна Богослова в Ленінградській духовній академії відбулося наречення, а наступного дня, 14 березня, у Неділю 1-шу Великого посту, Торжества Православ’я, за Божественною літургією у Свято-Троїцькому соборі Олександро-Невської лаври в Ленінграді відбулася архієрейська хіротонія архімандрита Кирила — майбутнього Патріарха Московського і всієї Русі. Богослужіння очолив блаженної пам’яті митрополит Никодим (Ротов), якого Святійший Патріарх Кирило називає своїм духовним наставником і вчителем.

Портал Patriarchia.ru публікує слово архімандрита Кирила, нині Предстоятеля Руської Православної Церкви, виголошене при нареченні на єпископа Виборзького, і слово митрополита Ленінградського і Новгородського Никодима при врученні архієрейського жезла Преосвященному Кирилу, єпископу Виборзькому.

Слово архімандрита Кирила (Гундяєва) при нареченні на єпископа Виборзького, вікарія Ленінградської єпархії

(13 березня 1976 р.)

Ваше Високопреосвященство! Богомудрі архіпастирі!

З волі Божої, обранням Святійшого Патріарха і Священного Синоду мені належить прийняти служіння єпископа в Церкві Христовій.

Усвідомлюючи висоту і значення цього служіння, зі смиренням сповідаю перед вами свою недостойність. Бути єпископом — це означає бути предстоятелем, духовним отцем і вчителем ввіреного тобі народу Божого. Правда також, що це означає першенство, але не чуже духові християнському першенство честі й влади, а першенство в молитві, в любові, в служінні і відповідальності. Бути єпископом — це, за словом святого Ігнатія Богоносця, бути звершителем служіння Самого Господа Ісуса Христа (Послання: до ефесян, VI; до траллійців, II; до смирнян, VIII), — служіння, сповненого любові, правди і жертовності.

І мимовільний трепет пронизує розум і серце, коли думаю про велич того хресного жеребу, який Господь вручає мені, недостойному, через вас, святителі Божі. І в цю священну для мене мить, схиляючись у повному послуху волі Господній, я свідчу, що приймаю цей жереб, бо вірю в силу й дієвість Божественного Промислу.

«Віддай Господеві путь твою і на Нього уповай, і Він звершить» (Пс. 36:5), — говорить Псалмоспівець.

Оглядаючись нині на прожиті роки, я переконуюся в незримому, але твердому водійстві Божому: з раннього дитинства я відчув покликання до священничого служіння. З роками це покликання ставало дедалі зрілішим і свідомішим. Я з вдячністю згадую свого батька — блаженної пам’яті протоієрея Михаїла — і нині живу свою матір, які прикладом свого життя і своєю відданістю Церкві зігрівали в мені це покликання. Сердечно, по-синівськи дякую Вам, дорогий владико митрополите Никодиме, що в роки моєї юності Ви стали моїм духовним наставником. Під Вашим мудрим і твердим керівництвом пройшов найтяжчий і найвідповідальніший період становлення мого покликання: формування свідомого ставлення до церковного служіння. Прийнявши чернецтво і ставши священником, я не переставав відчувати на собі Божу Десницю. Нерідко мені здавалося, що Господь дає хрест не по силах, бо послухи, які доручалися мені Священноначалієм, були важкими й відповідальними, і в збентеженні усвідомлював я, що вони не відповідали моєму вікові й силам. Але Господь ніколи не залишав мене, грішного, який ввірився Його волі через обітницю послуху. І тепер, напередодні прийняття великого служіння, я з дерзновенням і надією виголошую: «Поміч моя від Господа, що створив небо і землю» (Пс. 120:2).

Багатогранним і широким за своїм змістом є служіння єпископське. Єпископ — предстоятель Помісної Церкви, охоронець віри й моральності, роздавач благодаті Божої, наступник апостолів. Наскільки значне це служіння для спасіння людини, якщо святий Кипріан Карфагенський наважився сказати, що Церква — в єпископі і єпископ — у Церкві, і хто не з єпископом, той поза Церквою. Це означає, що саме на єпископі зосереджується відповідальність за збереження віри і дотримання в чистоті кафолічного передання в Помісній Церкві.

Цей бік архієрейського служіння вимагає сьогодні особливого напруження духовних сил. Єпископ повинен дбати як про стійкість і непохитність у вірності успадкованому від апостолів ученню, так і про те, щоб це вчення в усі часи і в усякому місці зберігало свою життєвість і залишалося дієвим. А живе неможливо зберегти неушкодженим у старій посудині; звідси має випливати особлива турбота єпископа про духовне оновлення ввіреного йому народу Божого.

Будучи нині ректором духовної школи, я особливо близько до серця приймаю сказане, бо переконаний, що в справі збереження чистоти й життєвості апостольського вчення духовні школи, які виховують майбутніх архіпастирів, пастирів і богословів, мають особливе значення.

Через соборне спілкування зі своїми братами-архієреями єпископ звершує велике служіння єдності Вселенської Церкви. Це служіння не має постійного видимого вираження, але воно невід’ємно притаманне єпископству, а тому збереження соборного спілкування і відновлення його там, де воно порушене, повинно бути для єпископа предметом безнастанної, невсипущої турботи.

Те саме слід сказати і про ставлення єпископа до творення загальнохристиянської єдності. Пошук шляхів, що ведуть розділений нині християнський світ до єдності в Єдиній, Святій, Соборній і Апостольській Церкві, не може бути для православного архієрея справою другорядною, чимось таким, що прямо не стосується його служіння. Навпаки, творення церковної єдності є невід’ємною частиною цього служіння. Святий Ігнатій Богоносець говорив святителю Смирнському Полікарпу: «Пильнуй своє місце з усією старанністю, тілесною й духовною. Дбай про єднання, кращого за яке немає нічого» (Послання до Полікарпа, 1).

Зі смиренням я приймаю цю святоотцівську настанову як керівництво до майбутнього служіння. Тому особливою дією Промислу Божого видається мені моя участь в екуменічному русі, через який я здобув можливість мати спілкування з братами-християнами інших віросповідань. І як сповнений глибокого змісту символ сприймаю я те, що моє архієрейське рукоположення звершується в день Торжества Православ’я — у свято єдності Церкви.

Благодать архієрейства дарується мені біля престолу Живоначальної Тройці в соборному храмі, де з особливою молитвою шанується пам’ять великого світоча землі Руської, благовірного князя Олександра Невського, прославленого своєю любов’ю до Бога і людей. Приклад цього святого вчить мене, наскільки боговгодне самовіддане служіння християнина своєму народові, і спонукає до здійснення цього служіння в правді та любові.

Будучи благовісником євангельської істини, єпископ повинен піклуватися про те, щоб ця істина, засвоюючись людськими серцями, переображала їх і приносила плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння, благість, милосердя, віру, лагідність, стриманість (Гал. 5:22-23), щоб ті, хто вірує в ім’я Христове, дієво влаштовуючи в собі Царство Боже, досягали спасіння, а довкола себе творили мир, любов і справедливість, яких прагне сучасне людство.

Прибігаючи до молитовного заступництва Пресвятої Діви, Скоропослушниці і Заступниці нашої, і святого благовірного князя Олександра Невського, прошу Господа зміцнити і умудрити мене у виконанні великого пророчого заклику: «Благовістіть день у день спасіння» Бога нашого (Пс. 95:2).

Єпископство — це подвиг, що вимагає всієї людини без остатку, бо єпископ не належить собі, а Церкві. Його радість, його горе, його життя — це радощі, горе і життя ввіреного йому народу. Подвиг єпископського служіння перевищує сили однієї людини, і все ж цей подвиг звершувався, звершується і буде звершуватися в Церкві Христовій. Він можливий саме тому, що звершується в Церкві і заради Церкви, і сама Церква разом з єпископом його розділяє.

І нині, трепетно стоячи перед лицем Церкви рідного мені міста, сповідуючи свої гріхи і свою недосконалість, смиренно прошу вас, святителі Божі, благословити мене на служіння, що має мені належати.

Слово митрополита Ленінградського і Новгородського Никодима при врученні архієрейського жезла

Преосвященному Кирилу (Гундяєву), єпископу Виборзькому, вікарію Ленінградської єпархії
(14 березня 1976 р.)

Преосвященний єпископе Кириле, наш улюблений брате, співслужителю і співробітнику в будуванні Таїн Божих, у збереженні віри євангельської.

Пастиреначальник, Спаситель світу, Який за Свого земного життя, обравши тих, кого Сам захотів, для збереження Його істини, її звіщення у світі і для освячення людей, які приймають цю істину в своє серце й розум, покликав тебе наслідувати приклад апостолів і святителів, щоб творити й пасти Церкву Христову, яку Він придбав Собі Своєю Пречистою Кров’ю (Діян. 20:28).

А щоб служіння твоє було сповнене сили й істини, Він і тобі, як і тим учням, дарував той самий Божественний дар Святого Духа. Не в сильному шумі, наче від буревію, не в явленні поділених вогненних язиків сталося твоє освячення, в якому та сама, що й в апостолів, Божественна благодать через посередництво нас, недостойних їхніх наступників, через нашу скромну молитву й покладення наших немічних рук торкнулася тебе, освятила й запечатала навіки.

Цей дар благодаті один і той самий в усі часи; та сама його сила, те саме значення і дія, як і Сам Господь Ісус Христос вчора, і сьогодні, і навіки Той Самий (Євр. 13:8).

Дух Святий зійшов на тебе, спочив на тобі і перебуватиме з тобою, якщо від цієї миті великодійства Божого ти будеш зігрівати отриманий тобою дар напруженням своєї волі, що обирає добро, вириває зло із серця й не допускає його у вчинках, а також сердечною молитвою, любов’ю, що горить до Бога і людей, і бажанням усього себе віддати Спасителеві світу, Його служінню, Його благовістю.

Особлива дія промислительної та освячуючої Десниці Триєдиного Бога вбачається щодо тих, кого Господь обрав для служіння спасінню людей Своїх.

Небесний Отець Сам притягає тих (Ін. 6:44), кого обрав Його Єдинородний Син (Ін. 15:16), а Дух Святий освячує їх і подає їм благодатну силу, яка примножує їхні власні дарування, підносить їх, зцілює від людської немочі, доповнює в них те, чого бракує, і спрямовує їх до здійснення Небесної волі.

Боже промислення прагне привернути всіх людей землі до життя вічного. А життя вічне в тому, щоб вони знали Єдиного Істинного Бога і посланого Ним Ісуса Христа (Ін. 17:3), Який сказав: «Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14:6).

І тому воля Господа Ісуса Христа така, щоб знання про Нього, а потім і благодатне життя з Ним і в Ньому якнайширше поширювалися серед людей. Для цього Він обрав Своїх учнів і посилає їх звіщати про Нього людям, і при цьому говорить: хто слухає вас, Мене слухає; хто приймає вас, Мене приймає, а хто приймає Мене, приймає і Того, Хто послав Мене, Отця (Мф. 10:40); а хто відкидає вас, Мене відкидає, а хто відкидає Мене, відкидає Того, Хто послав Мене (Лк. 10:16).

Воля Господа Ісуса Христа така, щоб благовісницьке служіння, служіння апостольське, служіння пастирське, продовжуючись до кінця віку, зберігало з Ним особливий зв’язок; Він обіцяє постійне перебування з тими, хто звіщає в світі Його слово, а вони, укріплювані силою згори, повинні поширювати присутність Христову безмежно за межі свого кола аж до краю землі.

І в міру примноження спасенних і приєднання їх до Церкви, починаючи з Матфія, указаного Богом, усе більше й більше розширювалося число тих, хто ставав свідком про Розп’ятого і Воскреслого Спасителя світу, приймаючи жереб посланництва через посередництво Його учнів, щоб, наскільки можливо, всі люди прийняли ім’я Христове і покликали, і прославили Небесного Бога Отця серцем і життям своїм.

Але «як призивати Того, в Кого не увірували? — вигукує святий апостол Павло. — Як вірувати в Того, про Кого не чули? Як чути без проповідника? І як проповідувати, якщо не будуть послані?» (Рим. 10:14-15).

І Божественному піклуванню було завгодно, щоб учні й апостоли Христові, посланники Богочоловіка, Кому дана всяка влада на небі й на землі (Мф. 28:18), залишали після себе наступників, які, будучи названі єпископами, наглядачами й охоронцями в Святій Церкві, сприймали б усю повноту посланництва, освячення, служіння і влади для довершення незавершеного (Тит. 1:5).

Таким наступником і намісником апостольським поставив сьогодні тебе Пастиреначальник і Божественний Глава Церкви Господь Ісус Христос.

Віднині тобі належить служіння єпископське в наслідування Доброму Пастирю, а пастир, як знаємо ми, — це той, хто піклується про ввірених йому і захищає їх, хто знаходить для них найбезпечніші шляхи, хто йде попереду і веде; разом з тим пастир — це той, хто доступний і близький.

Пастир охороняє ввірених йому від хижаків, для знаходження слабких і загублених він готовий покласти свою душу. У такого пастиря авторитет незаперечний і великий, його джерело — любов, відданість і довіра.

Пастирі церковні в турботі про спасіння ввірених їм є хранителями Божественного Одкровення, яке Церква Христова зберігає і передає з віку у вік у цілості й непошкодженості, що забезпечується єдністю думки і союзом любові, якими пов’язуються всі єпископи Церкви у Всесвіті. За прикладом Господа, Який сказав Своїм учням: «Моє вчення — не Моє, але Того, Хто послав Мене» (Ін. 7:16), апостоли, а потім їхні наступники звіщають слово не своє, а Христове, і вони вірно бережуть це слово. Сам Воскреслий Христос справді залишався і перебував з апостолами в дні їхнього життя, Він залишається і перебуває з їхніми наступниками, щоб навчати їх усього (Ін. 14:26) і наставляти на всяку істину (Ін. 16:13), яка звіщається ними в Церкві в усій повноті.

Віднині й ти учасник збереження цієї істини; «бережи передане тобі» (1 Тим. 6:20), — повторюємо ми сьогодні апостольські слова: бережи давнє й нев’януче багатство євангельської віри і все сучасне в житті церковному перевіряй тим, як це було в минулі віки, коли Церква була Єдина й Нероздільна, коли доблесний сонм святих отців і вчителів словом і життям здійснював Євангеліє.

Як вірили споконвіку всюди, всі й повсюди, так усе повинно бути й зараз незмінним в основах віри й благочестя, але разом з тим у кожний час необхідна відкритість до сучасного життя, потрібно осмислювати й освітлювати світлом віри все, що відбувається у світі. Доброзичлива увага повинна бути і при спостереженні за течією богословської думки сьогодні, відзначаючи все нове, добре, що розкриває вічну правду, дану одкровенням Бога для всіх народів.

І в наш час, як і завжди, ми повинні з’ясовувати для себе і для пастви, що в нас вічне й незмінне, а що належить до передань тимчасових і має місцевий характер. Про це особливо говорю я тобі, ректору академії — духовної школи, де не тільки формуються й здобувають освіту майбутні служителі Церкви, а й розвивається богослов’я — наука, що посередничає між Богоодкровенним ученням і людським розумом, наука, яка допомагає утверджувати й розкривати в свідомості людей усіх часів Богочоловічий образ Христа — джерело спасіння всього світу, основу теперішнього й майбутнього життя.

Єпископ — хранитель церковного миру. Він повинен бути миролюбним, незлобивим, з лагідністю наставляти противників (2 Тим. 2:24-25), примиряти й погоджувати тих, що сперечаються (Послання святого апостола Варнави. Цит. за: Н. Чельцов. Зібрання символів і віросповідань Православної Церкви. СПб., 1864, с. 245).

Єпископ у своїй малій Помісній Церкві є центром життя, і без нього, як навчає Богоносний священномученик Ігнатій, нічого не можна робити: ні складати зібрання, ні возносити молитву.

І якщо якості єпископа високі, якщо він воістину пастир, якщо він правильно навчає слову євангельської істини, тоді твориться довкола нього мир, коло нього немає поділів і розбіжностей. Однодумність же всіх єпископів між собою — основа спокійного, нормального церковного життя в любові й єдності.

Таким єпископом повинен ти бути, якщо бажаєш причастя життя Небесного, бо Господь дає вінець життя вічного тому, хто горить вірою і любов’ю до Нього. Таким єпископом, з Божою поміччю, зможеш ти бути.

Я так кажу тому, що мені відомі сила твого покликання, твої настрої та бажання, мені відомий той внутрішній полум’яний дух, з яким ти служиш Спасителеві світу.

Таким прийшов ти до духовної школи, таким став ти священномонахом, таким був ти на всіх послухах, куди спрямовувала тебе Десниця Божого піклування.

Послухи, які ти проходив, і для людей із роками й життєвим досвідом були б серйозні, і важкі, і складні; нелегкими були вони й для тебе в юні роки твої, але сили свого єства, віддані назавжди Святій Церкві, ти присвячував без остатку дорученій тобі справі і був вірним сином послуху.

Будь таким до кінця своїх днів, звершуй Боже діло, ввірене твоєму піклуванню, в щирій простоті й із сердечним усердям. Служи Богові твоєму так, як служили Йому всі обрані Ним.

Про кого скажу я тобі зараз? Чий приклад наведу? Ось деякі з багатьох: Ной — непорочний і праведний; Авраам — твердий у вірі і любові своїй до Бога; Мойсей — той, хто виводить із рабства обраний народ на свободу; Давид — узятий від овець батька свого (Пс. 151:4), помазаний єлеєм помазання Господнього і той, хто проходить служіння вождя, пророка і псалмоспівця; юний Єремія — не вміючи говорити, пророкує і служить спасінню людей.

І ти, улюблений, уподібнюйся в непорочності Ноєві, у вірності Богові наслідуй Авраама, завжди будь з людьми Божими, як Мойсей, до останніх днів своїх вірно служи Господу за прикладом Давида, шукай у світі Божої слави, подібно до Фесвітянина Іллі.

«Не бійся і не кажи: я молодий», — звертає до тебе слово Господь, як колись до Єремії, — «бо до всіх, до кого пошлю тебе, підеш, і все, що накажу тобі, скажеш. Не бійся, бо Я з тобою, щоб визволяти тебе...» (Єр. 1:7-8).

Я навів тобі приклади відданого служіння Богові зі старозавітних писань, я сказав тобі і про Христових апостолів, але що скажемо ми про приклади з історії Церкви?

Сьогодні з особливою силою звучать ці приклади; сьогодні з особливою яскравістю барв перед нашим мисленним зором вимальовується безліч образів корифеїв духу; сьогодні, у свято Вселенського Православ’я, коли ми згадували всіх, хто подвизався за чистоту віри і церковного життя словами, писаннями, ученнями, стражданнями; сьогодні, коли ми, за словом апостола Павла, згадуємо всіх тих, кого недостойний був увесь світ; тих, хто, терплячи нестатки й скорботи, блукали пустелями й горами, печерами та ущелинами землі, але вірою перемагали царства, чекаючи отримати краще воскресіння (Євр. 11:33-38).

І ти, маючи навколо себе таку хмару свідків, проходь належний тобі подвиг, дивлячись на Начальника і Звершителя віри Ісуса (Євр. 12:1-2).

Стій на Божественній сторожі виноградника Христового і, подібно до Авакума, слухай, що буде говорити Господь тобі через власний внутрішній твій голос, через знамення часу, через досвід минулого у Церкві Вселенській, через досвід минулого в нашій Церкві, Руській Помісній. Пам’ятай, що успішно служити ділу Божому можна тільки тоді, коли добре розумієш народ, коли добре знаєш його потреби й сподівання.

Послужи ж, улюблений брате, ревно на рідній землі твоїй, послужи народові твоєму, служи, доки битиметься серце твоє, бо немає більшої любові, ніж віддання себе для інших, для їхнього блага, спасіння і миру.

Сьогодні, поклавши наші руки на твою голову, ми так молилися за тебе: «Ти, Господи, і цього явленого будівничого архієрейської благодаті сотвори бути наслідувачем Тебе, істинного пастиря... щоб, звершивши душі, ввірені йому в нинішньому житті, він постав перед Престолом Твоїм непосоромно і прийняв велику нагороду, яку Ти приготував тим, хто постраждав за проповідь Євангелія Твого».

Нехай же збереже тебе Господь у мирі цілого, чесного, здорового, довгоденствуючого, право керуючого словом вічної євангельської істини.

А тепер зійди на це високе місце в храмі Триєдиного Бога, з яким пов’язаний ти безліччю священних спогадів, прийми архіпастирський жезл і заклич апостольське благословення на місто твоє Виборг і на рідний тобі Ленінград, у якому зріс ти й виховався, благослови співгромадян твоїх і весь народ, що стоїть тут, який молився з ревністю і любов’ю про твоє освячення і про дарування тобі благодатної сили Духа Святого.

Джерело публікації: Журнал Московської Патріархії, 1976, № 6, сс. 6-12.
Фото: з архіву Санкт-Петербурзької духовної академії (на фото — хіротонія архімандрита Кирила на єпископа Виборзького, 14 березня 1976 року).