Пізньої осені 1986 року я їхав до міста Іванків Київської області.

По краях дороги стояв дивний ліс, який ніби покрився коричневими плямами. Там, де пройшли радіоактивні дощі, навіть сосни і ялини поміняли колір своєї хвої. І було видно, що вони повільно вмирають.

У листопаді 86-го я, тоді ще дуже молодий священик, з благословення правлячого архієрея Київської єпархії, був направлений на нову парафію храму Різдва Пресвятої Богородиці в в листопаді 86-го я, тоді ще дуже молодий священик, з благословення правлячого архієрея Київської єпархії, був направлений на нову парафію храму Різдва Пресвятої Богородиці в Іванкові.

Іванків-невелике містечко. Мій храм розташовувався поруч з його центральною площею, де знаходився місцевий виконком, де, як я потім дізнався, розташовувався штаб ліквідації аварії на Чорнобильській атомній станції.

Прибувши в місто, я відразу зрозумів, що тут все буде зовсім не так, як там, де я служив до цього. Обстановка постійного страху, невизначеності, неймовірна нервозність позначилася на людях дивним чином.

Це були 80-ті роки, період триваючого в нашій країні засилля безбожництва і атеїзму. До церкви майже не ходили. Хтось боявся, а хтось просто був вихований в дусі войовничого матеріалізму і не бачив в поході в храм ніякого сенсу.

Іванкові.

Іванків-невелике містечко. Мій храм розташовувався поруч з його центральною площею, де знаходився місцевий виконком, де, як я потім дізнався, розташовувався штаб ліквідації аварії на Чорнобильській атомній станції.

Прибувши в місто, я відразу зрозумів, що тут все буде зовсім не так, як там, де я служив до цього. Обстановка постійного страху, невизначеності, неймовірна нервозність позначилася на людях дивним чином.

Це були 80-ті роки, період триваючого в нашій країні засилля безбожництва і атеїзму. До церкви майже не ходили. Хтось боявся, а хтось просто був вихований в дусі войовничого матеріалізму і не бачив в поході в храм ніякого сенсу.

І так було майже скрізь. Крім міста Іванкова.

Тут в храм йшли всі. Хтось задавав питання, хтось просив, щоб його похрестили. Мені доводилося сповідувати і причащати самих різних людей - за віком, за освітою, за соціальним статусом. Були серед них і ліквідатори, і просто місцеві жителі.

І ставлення з боку влади було якимось іншим. Раніше за таку активність священика б обов'язково постаралися "покарати", але тут мені ніхто не заважав. Біда зробила людей терпиміше. Мені згадувалася історія Великої Вітчизняної війни, коли церква теж отримала часткову свободу.

Це було дійсно неймовірно. Я ніколи не хрестив стільки людей, як там, на кордоні тридцятикілометрової зони відчуження…

Що особливо впадало в очі-так це ставлення до смерті. Аварія нібито загострила в людях відчуття власної смертності. Вони раптом стали дуже твердо дотримуватися православного обряду. Відповідальність перед Богом і померлими немов взяла гору над страхом перед владою і ладом.

- Батюшка, знаєте, ми б раніше не стали вас запрошувати... - зізнавалися мені багато.

Я був постійно в дорозі-мені доводилося роз'їжджати по всьому району, адже наш храм виявився єдиним діючим на багато кілометрів навколо. Частина сільських кладовищ залишилася всередині зони відчуження, і мені доводилося весь час перетинати її кордон. У дні Великоднього поминання покійних в 1987 році кожен день доводилося об'їжджати по кілька кладовищ, здійснюючи заупокійні служби...

Одного разу мене зупинили дозиметристи. Після їх перевірки довелося утилізувати мою рясу - вона занадто "фонила".

У 1996 році, на десяту річницю Чорнобильської аварії, в Ростові-на-Дону був освячений храм святого великомученика Пантелеймона, побудований за участю ліквідаторів-чорнобильців. Але ця подія виявилася приуроченою не стільки до ювілею, скільки до іншої трагічної події. На передував тому 1995 рік припав пік смертності серед ліквідаторів. Це знову змусило людей змінитися. Багато з них зрозуміли, що однієї медичної допомоги їм недостатньо — потрібна ще й допомога духовна. Багато тоді усвідомили, що всі проблеми і негаразди, пережиті нами, перш за все, залежать від стану нашої власної душі. І до тих пір, поки не здійсниться її оновлення, ситуація на краще не зміниться.

Втім, до такого висновку прийшли далеко не всі. Колишні ліквідатори остаточно розділилися на дві групи: тих, хто впав у відчай, і тих, хто цього не зробив. Перші шукають полегшення «традиційними " методами, перш за все, природно, за допомогою випивки. З цими людьми особливо важко, вони проходять повз храм і не помічають його. На жаль, є серед них і ті, хто вирішив не мучитися і власноруч накласти на себе руки. Мабуть, життя здалося їм зовсім безвихідним.

Але ж у нас в церкві вже повінчалися дві пари колишніх ліквідаторів. Ці люди продовжують жити і радіти життю, активно беруть участь в роботі нашого приходу…

Так само і з хворобами. Деякі не хочуть лікуватися, перестають ходити до лікаря, вважаючи за краще ігнорувати власну хворобу. Мені здається, що це неправильно. Про власне здоров'я потрібно дбати за будь-яких обставин.

На жаль, всі побували в Чорнобилі хворі за визначенням. В тій чи іншій мірі, це торкнулося кожного. Серед колишніх ліквідаторів дуже багато людей з засмученою нервовою системою і психікою. Тому знайти з ними спільну мову, заспокоїти їх буває часом дуже важко. Втім, не варто забувати, що кожна людина — особистість, і тут «простих випадків» не буває.

foma.ru