З чого починалося відродження духовної освіти на повоєнній Україні

Напередодні революції 1917 року система духовної освіти в Росії включала в себе чотири духовні академії, 57 духовних семінарій і 185 духовних училищ. У 20-ті роки минулого століття від системи духовної освіти Російської імперії не залишилося практично нічого.

Необхідність назріла

Початком відновлення духовної освіти в СРСР можна вважати історичну зустріч Йосипа Сталіна з митрополитами Сергієм (Страгородським), Алексієм (Симанським) і Миколою (Ярушевичем), яка відбулася в Кремлі 4 вересня 1943 року. Під час бесіди ієрархи розповіли про нагальні проблеми Церкви, в тому числі про гостру нестачу священицьких кадрів. Для вирішення завдання митрополит Сергій запропонував створити два види духовних навчальних закладів: богословський інститут і богословсько-пастирські курси, на що Радянський уряд дав зелене світло.

Очолити роботу було доручено митрополиту Саратовському Григорію (Чукову). Вже 1 жовтня 1943 року владика представив велику доповідь «про організацію богословських шкіл», що отримав схвалення Патріарха і Священного Синоду.

У жовтні того ж року зовсім ненадовго очолив Російську Церкву Святіший Патріарх Сергій (Страгородський) представив до Ради у справах Російської Православної Церкви (далі – рада) для узгодження «Положення про Богословський інститут і богословсько-пастирських курсах» і навчальну програму останніх. Крім предметів релігійного спрямування, в програму увійшли практичне керівництво для пастирів Церкви, вивчення Конституції СРСР і нормативних документів по діяльності Російської Православної Церкви.

29 жовтня 1943 року на зустрічі Патріарха з Головою Ради Георгієм Карповим було вирішено визначити кількість місць у нових навчальних закладах (від 25 до 40), контингент учнів і порядок вступу. Контроль за церковним навчанням покладався на Раду. Таким чином Церква позбавлялася права проводити самостійну кадрову політику і багатьох інших можливостей. Але були й суттєві зрушення в порівнянні з колишнім станом справ: для слухачів духовних шкіл вдалося домогтися від влади деяких пільг. Викладачі курсів зараховувалися до кваліфікованих працівників народної освіти і отримували такі ж продовольчі картки, як у їх колеги зі світських вузів. Студентам видавалися робочі картки, а також надавалася відстрочка від призову по мобілізації.

На священиків знову вчать!

У 1945 році, за клопотанням нового Предстоятеля Руської Церкви Патріарха Алексія (Симанського), влада дозволила відкрити богословсько-пастирські курси в Ленінграді, Києві, Львові, Луцьку, Мінську, Одесі та Ставрополі, і скоро голова Ради Карпов вже доповідав про організацію частини з них в уряд. У відповідь було розпорядження: «Зобов'язати Раднарком УРСР, Раднарком БРСР, Ленінградський міськвиконком і Ставропольський Крайвиконком Рад депутатів трудящих надати відповідні приміщення для зазначених курсів і посприяти в обладнанні їх за рахунок коштів єпархіальних управлінь» (ГАРФ. Ф.6991. Гоп. 1. Д.29. Л. 122-123).

Не дивує той факт, що з семи духовних шкіл чотири планувалося відкрити на Україні. І справа не тільки в тому, як важко в Республіці йшла справа з церковними кадрами (докладніше по темі – «хто служити тепер буде?»). Підвищувати освітній рівень українських православних пастирів необхідно було для того, щоб вони гідно протистояли як впливу католицького Заходу, так і своїм розкольникам-автокефалістам.

Навчальний процес під контролем

У звіті за перший квартал 1946 року уповноважений Ради по Україні Павло Ходченко, висвітлюючи питання про роботу відкрилися поки в декількох містах пастирсько-богословських курсів, відзначає неповне їх укомплектування: в Одесі – 2 людини, Луцьку – 33 при запланованих 40 осіб в кожному місті. Як видно з цифр, бажаючих отримувати духовну освіту було ще небагато: можливо, незважаючи на те, що ініціатива ця була зверху, в суспільстві ще свіжі були спогади про репресії на духовенство 1937 року... у зв'язку з цим Одесі навіть довелося вдаватися до «методу розверстки серед духовенства (малопідготовлених псаломщиків, дияконів і т.п.), і то вийшов недобір». А в Луцьку, повідомляє чиновник, хоч і було подано близько сотні заяв з боку переважно молоді з середньо заможних селянських сімей, при відборі більшість абітурієнтів відсіялося через низьку загальну грамотність...

Таким чином, робить висновок Ходченко, Одеська І Волинська єпархії не змогли повною мірою використовувати надані їм радянським урядом можливостТаким чином, робить висновок Ходченко, Одеська І Волинська єпархії не змогли повною мірою використовувати надані їм радянським урядом можливості.  Республіканський уповноважений також змушений визнати, що його підлеглі, на яких покладено контроль за церковною освітою, явно не компетентні в цьому питанні: 

«Що стосується навчальних планів, програм, методики їх опрацювання, успіхів слухачів і т.п., то в умовах невизначеності функцій, в яких знаходяться уповноважені Ради щодо спостереження за курсами, важко більш-менш глибоко судити або дати точний аналіз, висновок. Уповноваженим Ради доводиться оперувати уривчастими доходять до них відомостями з другорядних джерел. Наприклад, робити аналіз або висновок на підставі слів самих же зацікавлених духовних осіб, приватних чуток, випадкових документів».

Що ж встановили контролери за такими сумнівними джерелами?

Одеські богословські курси. Обласний уповноважений Розумовський фіксує, що відвідуваність занять у зв'язку із зайнятістю студентів на парафіях залишає бажати кращого. З навчальною програмою, затвердженою Патріархією, викладачі не ознайомлені-вибудовують заняття на свій розсуд. Чиновник наводить приклади педагогічної практики, підданої їм критиці: «викладач Зубков в своїх лекціях підносить слухачам матеріали з історії і з російської літератури, залучаючи ці науки до таких предметів, як «Історія християнської церкви», «Історія російської релігійної думки». До другого з названих предметів, як і до ректора курсів товариша Чемени, уповноважений ставиться з неприйняттям, відзначаючи, що «... предмет не входив в курс колишніх духовних училищ або семінарій і є творчістю ректора курсів Чемени... на мою думку, неважко переконатися, як широка можливість для викладача цього предмета криво і навскіс використовувати питання політики, особливо якщо врахувати, що викладач цього предмета, ректор курсів Чемена, з 1902 по 1917 рік був директором чоловічої гімназії і лише з 1920 року діяльністю». По всій видимості, стаж тривалістю чверть століття (з 1920 по 1946) Розумовський серйозним не вважає.

В оцінці луцьких курсів Ходченко обмежується висновком, що з ними справи йдуть аналогічно одеським. А про волинські робить, зі слів обласного підлеглого, кілька повідомлень. На курси, як випливає зі звіту, восени 1945 року було прийнято 40 осіб, з них сім протягом року відсіялися – «з різних причин і головним чином через небажання вчитися». Чиновник задається питанням, Навіщо на богословських курсах ввели дисципліну «Гігієна», не передбачену Патріархією. Коли ж він звернувся за роз'ясненнями до місцевого єпископа, той запевнив в отриманні на новий предмет в Патріархії благословення. Цей факт не дозволяє судити про якість одержуваної духовної освіти в СРСР, проте свідчить, що з програмою богословсько-пастирських курсів, затвердженою Патріархією, Волинському уповноваженому знайомитися доводилося. Інакше як же, на виконання посадової інструкції, проконтролювати зміст навчання? Згідно з її параграфом 1 (Розділ VI), уповноважений зобов'язаний спостерігати, «чи немає будь-яких відхилень у викладаються методах від затвердженої програми в духовних училищах або курсах».

Звітуючи про виконану роботу, чиновник критикує не тільки роботу курсів, а й високий, на його думку, рівень зарплат викладачів курсів і, навпаки, малий – внесків курсантів по позиці на відновлення і розвиток народного господарства.

Утворювати, але не захоплюватися

Говорячи про перші результати підвищення кваліфікації церковних кадрів, республіканський уповноважГоворячи про перші результати підвищення кваліфікації церковних кадрів, республіканський уповноважений висловлює особисто думку, мовляв, не варто в нашій радянській країні проявляти зайву турботу про духовну освіту на Україні. Незважаючи на те що в Києві та Львові обіцяні курси ще не запрацювали, він заздалегідь висловлюється категорично проти відкриття подібних програм і в інших містах. Так, наполягає на відмові з цього питання єпископам Ворошиловградському і Чернівецькому. Замість підвищення рівня підготовки священства він пропонує «укрупнити» (тобто. закрити) частину парафій, а звільнених священиків «перекинути» в області, де відчувається їх недолік.

За словами чиновника, у всій цій тязі Церкви до підвищення рівня освіти пастирів він схильний бачити бажання вищого духовенства «створити певну видимість зростання, розширення церкви і «підробити» на курсах Архієрейському оточенню, тобто збільшити матеріальне забезпечення» ( ГАРФ. Ф.6991. Гоп. 1. Д.99. Л. 37-77)

У доповіді в уряд Ходченко заявляє, що немає потреби в збільшенні духовно-навчальних закладів, раз і наявні курси до кінця не укомплектовані, звинувачуючи в цьому церковне керівництво. Але чи тільки церква повинна була взяти за цю недоробку відповідальність? Чи не через загальну низьку грамотність значна частина з 100 молодих людей із заможних сімей були відсіяні при вступі?

Стримати активність «релігійників»

Познайомившись з черговим документом робочого листування Ради у справах Російської Православної Церкви, ми знову переконуємося, що незважаючи на складні відносини Церкви і радянського уряду протягом всієї історії їх протистояння і співпраці, у воєнні та повоєнні роки радянська влада здійснювала чимало кроків назустріч своєму ідейному опоненту. Один з найважливіших – повернення духовної освіти. Неважко, правда, припустити, яким повинно було стати якість отриманих майбутніми проповідниками-богословами знань, контролювати зміст і організацію яких взялися радянські чиновники, далекі не просто від науки про релігію, але мають часто лише приблизне уявлення про православну віру взагалі.

Контроль над богословською освітою вели не тільки щодо власне навчальних закладів. Чиновники Ради, в чию компетенцію це відтепер входило, заодно і в міру можливостей пильнували і на парафіях, і в стінах обителей.

Ось, наприклад, яку жорстку відсіч отримало церковне керівництво Богоявленського монастиря в місті Кременці Тернопільської області. Уповноважений повідомляє про порушення тут радянського церковного законодавства: місцеві регенти Кутульський і Бохотников незаконно, у себе вдома, за певну плату, організували групи (5-8 осіб) з підготовки псаломщиків. За втручанням органів, заняття були заборонені, а єпархіальне керівництво отримало вказівку «якщо єпархії необхідно організувати курси, ставте питання про це перед радою у справах Російської Православної церкви при Міністерстві СРСР, про дозвіл проведення курсів» (ГАРФ. Ф.6991. Гоп. 1. Д.101. Л. 171-179).

Важко зрозуміти, який кримінал був угледів в тому, щоб будь-який бажаючий віруючий отримав навички псаломщика, завдання якого лише максимально точно доносити до тих, хто молиться тексти Святого Письма. Однак доповідаючи про цей інцидент, республіканський уповноважений робить висновок про збільшення активності духовенства («релігійників»). В таких умовах треба було мати чимало мужності, щоб обрати шлях служіння Церкві і добровільно піддатися особливому контролю з боку влади.

І все ж незважаючи на труднощі початкового періоду свого відродження в СРСР духовна школа відновлювалася і готувала нових пастирів для Російської Православної Церкви.