Чому в післявоєнний період Українська церква не могла надавати адресну допомогу

Після закінчення Великої Вітчизняної війни патріотична діяльність Церкви дещо змінила акценти, але в цілому, як і у воєнні роки, як і раніше була спрямована на матеріальну допомогу державі. Розореному господарству країни, зокрема, українській землі, потрібні були кошти і людські ресурси для відновлення. Населення саме було на краю бідності, між тим, заклики до пожертвувань з амвону церков здійснювалися мало не з більшим завзяттям, ніж раніше. Різниця була лише в тому, що тепер про допомогу країні церковної спільноти держава, як у роки війни, афішувати не прагнула, можна навіть сказати, замовчувала.

Проповідники-передовики

У перший повоєнний рік Церква продовжила збір парафіяльних коштів на допомогу народному господарству. І гроші, треба зауважити, завдяки патріотичним відозвам священиків до пастви, збиралися чималі. Уповноважений Ради у справах Руської Православної Церкви по Волинській області повідомляє про розміри зібраних у першому півріччі 1946 року пожертвувань для інвалідів та сиріт Вітчизняної війни:

«Всього було зібрано грошима 392.000 рублів, з них для інвалідів Вітчизняної війни 232.000 рублів і для сиріт 100.000. Ці гроші передані органам соціального та держзабезпечення». Або такий показовий приклад: «священик Худяков, місто Золочів, стаж з початку 1945 року – 40 років, весь час позитивно проводить патріотичну роботу, збираючи гроші, речі і продукти для поранених воїнів Червоної Армії. Протягом короткого часу, в цій громаді зібрано на патріотичні цілі 18 000 рублів» (ГАРФ. Ф.6991. Гоп. 1. Д.99. Л.7).

Уповноважений також повідомляє про залучення всіх батюшок ввіреного йому для контролю над церковним життям регіону до позики «відновлення і розвиток народного господарства»: клірики 19 благочинних округів підписалися на 393 000 рублів, які були внесені в Держбанк готівкою. За останні два роки, доповідає чиновник, силами тільки двох священиків з міста Харкова, Єгорова з кафедрального Благовіщенського собору і Серовського з Озерянської церкви, на патріотичні цілі зібрано більше сотні тисяч рублів парафіяльних пожерствувань.

Крім грошових зборів схвальний відгук радянських органів викликає безпосередню участь священиків у сільгоспроботах. З уже згаданого документа:

«Cвященик Єгоров, село Березівка, стаж з 1930 року. У 1945 році зібрав на патріотичні цілі продуктів і грошей на 13.000 рублів. Допомагав дружинам червоноармійців прибирати урожай. Єгоров був 11 років рахівником колгоспу і тепер періодично допомагає колгоспу в Рахунковій справі».

Чиновник також дає позитивну характеристику 55-річному священику Сергію Коваленку з села Люджа Тростянецького району, який закінчив духовне училище і під час німецької окупації служив у лавах Червоної Армії.

«Він закликає народ до надання допомоги інвалідам Великої Вітчизняної війни і сиротам загиблих воїнів батьків на фронті, сам зібрав 5 000 рублів і здав в Тростянецький банк, а також допоміг інвалідам і сиротам своєю працею. Під час виборів до Верховної Ради сам з дружиною Перший з'явився на виборчу дільницю 1946 року для голосування». 

Далі уповноважений перераховує, який обсяг робіт виконав батюшка, скільки трудоднів виробив і яку кількість продуктів на них отримав.

Або ось священик Єсипов з села Будьонівка Харківської області: «з 1943 року виступає з патріотичними проповідями, столярничає в колгоспі і, за чутками, продовжує бути навіть членом колгоспу» (ГАРФ. Ф.6991. Гоп. 1. Д.99. Л. 29).

Благодійність поза законом

Але не всяка допомога з боку «церковників» вітається контролюючими чиновниками. Як про порушення церковного законодавства уповноважений Волинської області повідомляє про наступний факт:

«На початку червня місяця в обласній газеті "Редянська Волинь" з'явилася замітка, що в дитсадку № 1 міста Луцька у дітей немає достатньо ліжок та інших меблів. Єпископ Варлаам посилає в дитсадок № 1 працівника єпархіального управління /машиністку/, яка знайомиться з дитсадком і доповідає Варлааму, що дійсно ліжок не вистачає. Тоді єпископ дав розпорядження викликати до нього завідуючу дитсадком Гончарову. Остання постаралася швидко з'явитися, єпископ розпитав про становище дитсадка, Гончарова охоче йому розповіла. Тут же єпископ видав їй 5.000 рублів і домовився, що в майбутньому вони будуть мати тісний зв'язок і так далі. Я в черговому прийомі єпископа у ввічливій формі заявив йому на неправильну форму відносин його з державними установами і просив його подібних відносин не організовувати» (ГАРФ. Ф.6991. Гоп. 1. Д.101. Л. 152-165).

У цих оцінках Волинського уповноваженого, на перший погляд, читаються суцільні протиріччя. Те схвалення, то осуд викликає соціальна діяльність Церкви. У всіх наведених прикладах її представники надають допомогу країні, в тому числі піклуються про дітей, слабких і нужденних. І досить оперативно це роблять, треба зауважити. Особливо в другому випадку, коли благодійність здійснюється адресно, за зверненням прохача.

Але для контролюючих органів саме форма наданої Церквою допомоги мала значення, можливо, навіть більше, ніж її суть. І причина цього в церковній політиці Партії. Рада у справах Російської Православної Церкви (далі – Рада) повинна була відпрацьовувати таку схему співпраці: благочиння збирають кошти з парафіян і відправляють в Держбанк або в повноважні інстанції, звідки грошові потоки розподіляються на розсуд чиновників різних відомств. В результаті ніхто з нужденних не знає, що отриманої допомоги зобов'язані священикам і архієреям, а також їх пасомим, як про це дізналися працівники і вихованці дитячого садка №1.

Це раніше, під час ворожої навали, вся країна знала, що віруючі зібрали кошти на танкову колону імені Дмитра Донського і авіаескадрилью Олександра Невського, що заклики священства всіх рівнів піднімали віруючих на боротьбу з ворожою навалою. Тепер був час інший. Держава поблажливо і навіть охоче грошову допомогу від Церкви приймало, а ось заробляти на цьому авторитет не дозволяло.

Типовий приклад неналежної співпраці світських органів з церковними організаціями у донесенні Харківського уповноваженого:

«Голова сільради села Власівка, Старовірівського району тов. Коробка попросив у священика і отримав під розписку 500 рублів на подарунки школярам до дня 28 річниці Жовтня і 150 рублів на оформлення виборчої сільської дільниці до дня виборів Верховна Рада СРСР. Працівники цієї сільради в бесіді зі мною говорили: «у нас батюшка хороший, авторитетний, він все може зробити» (ГАРФ. Ф.6991. Гоп. 1. Д.99. Л. 29).

Як же так? Радянські органи підтримують авторитет священика як благодійника і беруть його участь, та ще з вдячністю? Ставлення до подібних фактів у Республіканської уповноваженої ради Павла Ходченка однозначне. Він робить суворе зауваження:

«Ви не повідомляєте, що стосовно голови сільради село Власівка Староверського району товариша, який отримував від священика гроші на подарунки дітям та на оформлення виборчої дільниці. Надалі необхідно про всі такі випадки доводити до відома керівні радянські органи для вжиття заходів до припинення цих неправильних дій " (ГАРФ. Ф.6991. Гоп. 1. Д.99. Л. 13-28). 

Цілком можливо, що уповноважений Ходченко добре ставився до дітей. Але діти в такому питанні-не головне (так само як інваліди, вдови і сироти). Український представник Ради у справах РПЦ намагається виконати установки Ради в області церковно-державних відносин: ніякої адресної допомоги населенню від Церкви, тільки шляхом грошових перерахувань в Держбанк.

До речі, повертаючись до фактів, озвучених на початку, з приводу схвалення місцевими органами трудового внеску пастирів у народне господарство. Голова Ради Георгій Карпов тут також робить зауваження підлеглим і пише з приводу організації Воронезьким єпископом заходів по боротьбі з посухою:

«Рада вважає, що якщо можна не заперечувати проти звернення духовенства до віруючих під час церковних служб із закликом про участь їх у проведенні заходів по боротьбі з посухою, то особиста трудова участь духовенства і організацію ними віруючих на роботи з лісонасадження та будівництва водосховищ на полях колгоспів і радгоспів Рада знаходить зайвою» ( ГАРФ. Ф.6991. Гоп. 1. Д. 451. Л.70).

Вже якщо обласні уповноважені Ради не могли розібратися, що за що критикувати, а за що заохочувати батюшок, то як тут простому голові сільради розібратися в складних відносинах світської і церковної влади.

«Розширювальні тяжіння»

У своїх донесеннях українські уповноважені повідомляють про домагання з боку «окремих священнослужителів і громад, що мають на меті посилити вплив церкви на населення». Дійсно, наслідки пом'якшення політики щодо Церкви не змусили себе довго чекати: віруючі стали все частіше заявляти про права або про їх розширення. Чиновники з подивом констатують: цим «релігійникам» вже недостатньо дозволу вести богослужбову діяльність і допомагати державі і словом, і ділом, і рублем.

«Серед однієї частини духовенства характерні настрої і претензії, чому їх не прирівнюють до робітників і службовців з податків, постачання продуктами, промтоварами і так далі; мовляв, ми ж теж приносимо користь державі, а нас, ігнорують на місцях», – доповідає уповноважений Ради по Харківській області (ГАРФ. Ф.6991. Гоп. 1. Д.99. Л. 29).

У Раді також відзначають, що з боку місцевих органів часом зустрічається просто некомпетентність в питанні церковної політики в країні. 

«Окремі працівники не завжди правильно розуміють політику партії щодо церкви. Одні припускають, що церква мало не є щось державне, і не випадково, що голова сільради села Сандраки Хмельницького району звертався до священика з проханням, щоб він проводив відповідну роботу в церкві щодо виходу колгоспників на роботу, також і інше»,-повідомляє уповноважений по Вінницькій області (ГАРФ. Ф.6991. Гоп. 1. Д.101. Л. 127).

Справедливості заради, треба відзначити, що і віруючі свої очікування змін на краще не завжди наділяли в коректну форму. Так, уповноважений по Полтавській області зазначає:

«Окремі монашки (Козельщанського монастиря) під тим чи іншим приводами поширюють шкідливі чутки, наприклад: в 1945 році на початку навчального року в школі одна з черниць поширювала серед вчителів і жителів чутки про те, що, мовляв, з початку навчального року в школах буде викладатися Закон Божий» (ГАРФ. Ф.6991. Гоп. 1. Д.101. Л. 188).

Всі викладені приклади можуть здатися приватними і не такими значними, але вони дозволяють зробити важливий висновок. І обласні уповноважені Ради у справах Російської Православної Церкви, і місцеві органи, зрозуміло, знали, що церква в СРСР відокремлена від держави, а школа – від Церкви, але трактували це положення по-різному. Вони в принципі не розуміли причин того, що формально виявляючи лояльність і навіть дружелюбність до церковних представників, уряд післявоєнного СРСР не дозволяв православним організаціям стати повноправними учасниками громадянського суспільства.

Як показали випробування війною, Православна Церква могла бути надійним союзником держави. Але законодавчо закріпити рівноправні відносини комуністи не могли: атеїзм залишався їх державною ідеологією. Після недовгого перепочинку віруючим громадянам Радянського Союзу належало проходити нові випробування віри.