Кілька років тому в наш храм почала приходити жінка з донькою. Дівчинка виглядала незвично: яскравий макіяж, сережка в носі, масивні черевики. Погляд був відстороненим-було видно, що служба їй не цікава. Але вона приходила. Завжди стояла поруч з мамою біля ікони Божої Матері «Невипивана Чаша».

З часом ми познайомилися. Маму дівчинки звали Олена, так само, як і мене, а її дочку Анастасією. За чашкою чаю в трапезній вона розповіла про своє життя. П'ятнадцять років шлюбу. І останні два роки, як ніби в порожнечі. Через алкогольну залежність чоловік втратив роботу, друзів, перестав з'являтися вдома. Олена намагалася допомогти: лікарні, Реабілітаційні центри... Але кожен раз-зрив. І знову порожнеча.

Одного разу, в момент відчаю, Олена благала: "Боже, допоможи!"І наступного дня чоловік повернувся. Тверезий. Пообіцяв кинути пити. Вона повірила, що її почули. Потім він знову пішов, але в душі Олени вже запалилася Надія.

Храм став для неї місцем розради. Тут вона почала свій шлях до віри і намагалася долучити до нього 11‑річну дочку Настю. Цілий рік дівчинка відвідувала всі недільні служби. А потім я помітила: Олена приходить одна.

- Пубертат, - пояснила вона, - дочка шукає себе. Відштовхує всі мої поради.

Пройшов ще один рік. Я вже звикла бачити Олену біля образу "Невипивана Чаша " на самоті. Вона молилася, прикладалася до ікони і тихо плакала...

А ще через рік вони прийшли втрьох: Олена, чоловік і Настя, якій вже було 14 років. Жінка розповіла: дочка часто надовго йшла з дому, зв'язалася з поганою компанією, закинула навчання. Однак приклад батька все змінив. Коли тато повернувся до нормального життя, Настя теж знайшла свій шлях.

Тепер вона ходить в храм по своїй волі. Сповідається і причащається. Взялася за навчання. Знайшла друзів у молодіжному православному клубі.

Ця історія стала для мене важливим уроком. Вона нагадує: коли ми довго молимося і не бачимо відповіді, це не означає, що нас не чують. Господь відповідає не тоді, коли хочемо ми, а тоді, коли це потрібно для душі.

Але ще приклад цієї сім'ї показав, як важливо створювати умови, щоб дитина сама захотіла прийти в храм. Не через примус, а через власний приклад, через діалог, через терпіння. Тоді щось обов'язково відкладеться в його душі. І дасть плоди саме в той момент, коли це буде потрібно.