Нещодавно я затрималася на роботі довше звичайного. Взялася наводити порядок на робочому столі: розкласти ноти і тексти по папках. Та й просто побути на самоті в залі, насолодитися тишею після великої музичної репетиції, заваривши чаю гарячіше. Коли все заплановане було зроблено, я закрила кабінет і розвернулася, щоб йти по коридору до сходів. Але завмерла.

Вперше на моїй пам'яті тут був вимкнений світло, темрява непроглядна. У будівлі-вже нікого, крім охоронця в сусідньому під'їзді. Прибиральниці пішли, а я навіть не знала, де знаходиться вимикач. Телефон сів, так що і ліхтарик не включиш.

І я пішла навпомацки, в прямому сенсі цього слова. Пам'ятаю, що від дверей до сходів — близько двох метрів, але скільки це в кроках —треба було з'ясувати. Я йшла, тримаючись за стіну лівою рукою з гітарою на правому плечі і склянкою окропу в руці, обмацуючи ногою місце для наступного кроку.

Ці кілька миттєвостей шляху від дверей залу до першої сходинки на сходовій клітці залишили в моїй пам'яті вельми яскраве враження. За цей час я раптом чітко усвідомила, яке це щастя бути зрячим! Я бачу! Чому ж я цьому не радію? Чому забуваю? Чому моя голова наповнена купою різних проблем, але тільки не думками про вдячність Богу за те, що він дав мені щастя бачити, чути, ходити! Адже хтось позбавлений цього... А я живу кілька десятків років, маючи такі можливості і забуваю дякувати! І радіти забуваю.

Чому так? Може, ми перестаємо радіти простим речам, коли дорослішаємо? Не бачимо чудесного. Або звикаємо до здоров'я, до життя, до благополуччя як до даності? Як це в собі подолати?

У Посланні до Солунян Апостол Павло дає відповідь: "Завжди радійте. Невпинно моліться. За все дякуйте: бо така про вас воля Божа у Христі Ісусі"» Дякувати-наш обов'язок і ліки для нашої душі! Господи, дякую!