Якось в розмові про медиків, мій духівник сказав, що можна все життя лікувати, рятувати людей і при цьому не врятувати своєї душі. Я тоді тільки починала працювати в медицині, і до почутого поставилася з нерозумінням і деякою образою за колег. Але в майбутньому мені довелося не раз задуматися над тими словами духівника.

В Євангелії Христос, визначаючи норму взаємин між людьми, закликає до служіння ближньому.

Лікарі покликані допомагати людям. Але виявилося, це можна робити по-різному. Ну, наприклад: можна на прохання хворого дати другу подушку, відповісти, що її немає. І анітрохи не покривити душею. А можна докласти зусиль і зробити лежачому хворому зручне узголів'я.

Можна попередити перед тим як зробити внутрішньовенний укол: «потерпіть, буде неприємно, такий препарат». І хворий буде терпіти, хіба у нього є вибір? А можна трохи більше витратити свого часу, але зробити так, щоб введення цього препарату було безболісно.

На мій погляд, служіння в медицині-це співпереживання чужим стражданням. Воно і в словах підтримки, і в прояві турботи, і в догляді, і в лікуванні. Без служіння, високе покликання нашої професії стає звичайним ремеслом. Нехай навіть високопрофесійним. Без служіння, воно часто є джерелом марнославства. Коли медик дивиться на хворобу окремо від хворого. Вона цікавить його як зайва можливість практики. Можливість утвердитися в думці про свій професіоналізм. "Я зробив таку складну операцію! Я-прекрасний лікар"» Але самому хворому залишитися байдужим. Звідси і цинізм в професії, а потім і вигоряння. Був такий сумний досвід і у мене.

Трапилися особисті неприємності. Я повністю занурилася в свої переживання. Працювала на автоматі, до хворих була байдужа, думала тільки про свою біду.

Якось вночі, по чергуванню, була в приймальному відділенні. З машини швидкої вивантажували каталку з постраждалою в ДТП. Жінці чекала термінова операція. Її якомога швидше готували в операційну. А вона, долаючи біль, молила: «будь ласка, запишіть телефон, зателефонуйте чоловікові, він не знає, де я».

Я встигла записати номер буквально перед дверима операційної. Подзвонила її чоловікові. І в той момент знову згадала про своє покликання. Ліками від мого вигорання стала ось ця іскра людського співчуття, розуміння прохання тієї жінки.

Ось Він відповідь, як рятуючи інших, врятуватися самим? Бачити просто тіла, але живі душі наших пацієнтів. Розділяти їх біль. Тоді ми, медики, будемо не тільки рятувати людей, а й свої душі.