Пам'ятаєте розповідь Миколи Носова «Милиционер»? У ньому маленький хлопчик, загубившись на вулиці, дав деру від міліціонера, який намагався допомогти. А все тому, що «найбільше на світі Алік боявся міліціонерів. Його завжди вдома міліціонером лякали».

Цій невеликій комічній замальовці стільки років, що «Милиционера» в дитинстві читали не тільки нам – сучасним батькам, – а й сучасним бабусям. Однак і сьогодні мені нерідко доводиться чути на дитячих майданчиках суворе:

- Припини, а то тебе зараз міліція забере! (Ну, або поліція-на старий «новий» лад).

Чим такі обіцянки обертаються на практиці? Тим, що дорослі своїми руками створюють потенційну загрозу для життя і здоров'я дитини.

Дитині насправді зовсім нескладно загубитися в натовпі, вийти не на тій зупинці з транспорту, відстати від друзів на вулиці – і ось він вже один в міському шумі, серед якого нема до кого звернутися за допомогою. Малюк, якого лякали міліціонером, не підійде до охоронця в супермаркеті, співробітнику МНС, автоінспекції і тим більше до поліцейського: хіба мало що! А якщо дорослі залякають дитину так міцно, що загубившись або потрапивши в надзвичайну ситуацію, він буде ховатися від шукають Його людей у формі? Не сама райдужна перспектива...

Але ж крім міліції ми часом лякаємо дітей і ім'ям Господа! Як часто з самих, начебто, кращих спонукань зривається з губ: «тебе Бог покарає!».

Навіщо і чому ми створюємо в уяві дітей образ Бога як такого собі дріб'язкового месника, який «покарає» буквально за все підряд? Хіба ми самі серйозно віримо в те, що Господь покарає трирічного нетямущого за розбризкану без злого умислу святу воду або випадково зіпсовану свічку? За гучний плач, викликаний не стільки впертістю, скільки втомою, за надкушену в нетерпінні просфорку...

Так ми приписуємо Богу нашу власну педагогічну безталанність, яка тільки й викликає бажання «карати» через дурниці. А дитину вчимо не "страху Божому", який є в першу чергу благоговіння. Ні, так ми прищеплюємо лукавий страх грішив Адама, який намагався сховатися від Бога під деревами, коли після гріхопадіння почув Його голос.

Слово  «наказ»  в першу чергу означає «заповедь», «повчання». Господь карає, тобто вчить, і аж ніяк не тільки батогом. Як часто через благодіяння і радості він викликає у своїх чад сльози вдячного покаяння! Але для чогось замість цієї благої, милостивої багатогранності у відносинах людини з Богом ми виділяємо для дітей лише одну-найстрашнішу частину: "покарає, покарає!». Як ніби і без того дитини нікому покарати, позбавити солодкого і інших дитячих радощів.

Може, це прозвучить занадто різко, але мені здається, що така політика дорослих – наслідок трохи інфантильного бажання «бути хорошим» в очах дитини. Мовляв, дивись, дорогий Петя (Коля, Таня, Маня...), це не я тебе покараю.

Я - білий, добрий і пухнастий, а тому тебе не чіпаю. Але от зате тебе покарає Бог (міліціонер, доктор з уколом, сірий вовк – потрібне підкреслити).

На жаль, розсипаючись в подібних погрозах, ми привчаємо дитину ставитися до Господа так само, як Алік ставився до міліціонерів. Тобто просто триматися подалі, а то хіба мало що. Погодьтеся, зовсім не та мета, якої ми хотіли б досягти, виховуючи дітей...

Оригинал статьи: http://portal-logos.ru/index.php/deti-i-vospitanie/deti-i-vospitanie/item/1638-bog-nakazhet-militsiya-zaberet